Фотографії з масовими похованнями у звільненому Ізюмі облетіли весь світ. Росіяни окупували місто і влаштували там репресії щодо місцевих жителів. Вчитель історії Віталій Носачов прожив під окупацією 4 місяці. Лише всередині літа з допомогою волонтера чоловіку вдалося виїхати до Німеччини. Джерело
- Найстрашніший місяць: морози, нестача їжі та бомбардування
- 2Пограбовані аптеки та відсутність ліків в Ізюмі
- 3Чеченці, “ЛНРівці” та контрактники: три “різні армії”
- 4Мародерство, десятки тіл під завалами та масові поховання
Найстрашніший місяць: морози, нестача їжі та бомбардування
Віталій розповів, що ніхто й не підозрював, що війна набуде таких масштабів. Лінією фронту фактично стала річка Сіверський Донець. Вже 1 березня містяни почули перші потужні вибухи від російських авіаударів. Три авіаційні бомби вбили 8 людей, серед них – двоє дітей.
Тоді одна із бомб влучила за 200 метрів від будинку, де проживав чоловік. Однак він і не думав виїжджати з рідного міста.
Про те, щоб їхати, я і не думав, бо події розвивалися дуже швидко. Власної автівки я не мав. А вдома я залишався з мамою та тіткою. Я жив на півночі міста. Лівий берег швидко окупували, а правий – ще контролювався ЗСУ. Евакуація була можлива лише з правого берега, бо майже всі мости вже були підірвані, залишався лише пішохідний,
– пригадав він.
Березень став найважчим для жителів Ізюму, адже багатьом прийшлося виживати у прямому сенсі. Окупанти змушували людей носити білі пов’язки, а їжі катастрофічно не хватало. До постійних бомбардувань, відключення світла, газу та відсутності води додалися страшні заморозки до -16 градусів та нижче.
Опалення зовсім не було, електроприлади не працювали. У будинках, у кращому випадку, було 0 градусів. Тобто це був великий виклик. Люди, які перебували умовно у 21 столітті, опинилися в ситуації Середньовіччя, де треба було запалювати багаття. А на багаттях грітися і готувати їжу. І все це на фоні постійних бомбардувань. Ти готуєш, а коли починається обстріл, то біжиш у підвал чи якесь сховище,
– розповів він.
Це тривало два перших тижні березня. За словами чоловіка, це були найважчі часи, тому що в один момент все зникло – магазини, продукти, товари. Хтось із людей встиг закупитися, коли ще працювали магазини – в останні дні лютого. Інші ж, щоб вижити, все розбирали з аптек, магазинів та складів.
Але більшість місцевих мешканців все ж залишилася з тим, що мала. Мінус ті продукти, які були у холодильниках. Все пропало, бо електрики не було. І готувати їжу треба було щодня і з чогось. Це був серйозний виклик, щоб десь її знайти. Люди об’єднувалися: хтось під’їздами у багатоповерхівках, хтось у приватних будинках. У когось тушкованка була, у когось картопля, масло. І таким чином люди вживали, допомагаючи один одному,
– додав він.
Пограбовані аптеки та відсутність ліків в Ізюмі
За словами Віталія, мало хто з людей жив самостійно, адже це було вкрай важко. У місті близько місяця зовсім не було хліба. Навіть, якщо було борошно, то був дефіцит дріжджів. Через постійний холод та відсутність опалення, люди спали у теплих речах: в куртках і шапках. Зігрівалися лише вдень біля вогнища або коли виходило сонце. І так тиждень за тижнем.
Люди хворіли, але ліків у місті не було аж до літа. Аптеки пограбували в перші ж дні й медикаменти дістати було неможливо. Особливо це була проблема для людей, які мали хронічні захворювання, для діабетиків та тих, які потребували болезаспокійливих засобів.
Для цих людей це було найстрашніше. Адже їм постійно ліки потрібні, а їх немає, зовсім. І взяти їх просто ніде. Це теж така страшна історія. Ніби це і не Росія особисто вбивала людей, але це частина тієї геноцидної політики, яку вони проводили. І це страшно,
– зауважив чоловік.
Ближче до літа вже організувалася лікарня в центрі міста. Туди люди частково знесли ліки, які взяли в аптеках. Віталій додав, що так з’явилася можливість отримати хоч якісь медикаменти. Він і сам особисто ходив у медичний заклад, щоб взяти ліки для матері, яка хворіє на діабет.
Я ходив через всі ті блокпости, щоб отримати просто дві пластинки ліків, які розтягували по-максимальному. Потім почали передавати родичі вже з України. Причому через Москву доводилося передавати, бо інших шляхів не було. Родичі живуть за 60 кілометрів від нас, від Ізюма, а ліки передавались через Росію,
– додав він.
Через деякий час медикаменти почали завозити з Росії. Спочатку їх продавали, а потім це заборонили. Волонтери, які їздили у Бєлгород, привозили ліки та роздавали людям. Але, за словами чоловіка, це все було несистемно і з ліками була велика проблема.
Найважче та найстрашніше, коли зникло абсолютно все. Це була весна, перші тижні березня. Це був щоденний і постійний жах, який супроводжувався тим, що згори постійно летіли російські бомби, міни, касетні снаряди. У мене сусіди потрапили під касетну міну. Їх лікували й навіть вивозили у Росію. В інших сусідів снаряд прилетів прямо у город і дівчинці пробило касетою плече. Тобто ми щодня ходили під тим, від чого можна було загинути,
– додав чоловік.
Не хватало у місті й води. А до Сіверського Донця підійти було неможливо, тому що це вже була лінія фронту. У деяких людей були власні колодязі у приватному секторі. І місцеві мешканці ходили до них.
І в комплексі це створювало просто нелюдські умови існування. Березень – найстрашніший місяць цієї війни для Ізюма. Потім вже якось люди почали робити стратегію виживання та все-таки налагоджувати своє життя. Але фактично нас кинули з 21 століття у первісне суспільство. Можна сказати, первісний комунізм, де немає грошей, нічого немає і виживай як хочеш,
– зауважив чоловік.
Чеченці, “ЛНРівці” та контрактники: три “різні армії”
Віталій розповів, що в Ізюмі побачив абсолютно три різні армії, між якими мало що було спільного. За його словами, спочатку у місто зайшли російські професійні спецпризначенці. Вони були гарно укомплектовані, мотивовані та абсолютно не спілкувалися з місцевим населенням. Дуже багато серед них було людей в чорній формі. Потім сказали, що це їх військова поліція. Якраз вони проводили перші “зачистки”.
Чеченці, які заходили у місто, вже мали списки з іменами правоохоронців, активістів, волонтерів та АТОвців. Чоловік пригадує, що вони заходили до кожного у будинок, хто був у цих списках. Зокрема, й до хлопця, який жив навпроти Віталія – молодого поліцейського. У будинку вибили вікна, все ретельно перевірили.
Чеченці, за словами ізюмчанина, трималися окремо. Це були невеликі групи спеціального призначення, яких використовували частково, як військову поліцію. Самі росіяни, за словами Віталія, їх не любили, боялися та називали “кадирівцями”. Віталій розповів, що ці ж люди приходили з обшуками в його будинок. Чоловіків поставили на коліна обличчям до стіни. Жінок відокремили та сказали показати повністю всі приміщення.
Ходили з двома людьми. Я відкривав двері, один заходив і оптикою перевіряв кімнати, чи нікого немає. А інший йшов за мною з наведеною на мене зброєю. Перевірили, що нікого немає, перепросили, дали дітям цукерки й пішли. У мене велика бібліотека з українськими книжками. Слава Богу, для їх рівня і в їхньому колі інтересів книжки не присутні й вони не почали дивитися, що там у мене є,
– сказав він.
Після чеченців у місто заходили представники так званої “ЛНР”. Серед них були різні люди. Часто вони не орієнтувалися, де перебувають й дивувалися, коли їм казали, що це місто Ізюм. Деякі з них розповідали, що думали, що їдуть захищати Донецьк.
Це абсолютно інша армія. Це не армія, а зброд. Я не знаю, як це правильно назвати. Люди, яких витягли з шахт, заводів, інших місць роботи. Одягли якусь жахливу з якихось радянських нерозкрадених складів форму та видали їм автомат,
– розповідає Віталій.
Він пригадує, що у когось були непогані та сучасні автомати, у в когось – автомат Калашникова 1947 року. Багатьом видавали просто рушниці Мосіна, з якими воювали у Першу світову війну. Чоловік додає, що їх використовували як “гарматне м’ясо”. Спочатку кидали на передову, де їх у великій кількості знищували ЗСУ. Після цього їх почали використовувати, як поліцію – розставляли на блокпости та використовували на підсобних для росіян напрямках. Віталій додає, якщо і були непогано екіпіровані “ЛНРівці”, то вони воювали з 2014 року.
Ближче до літа в Ізюмі почалися масові ротації. У місто почали прибувати вже молоді контрактники. Як правило, це були хлопці з якихось селищ Росії.
Я почув як один хлопець телефонує й каже: “Мама, ти не повіриш, у них у селах асфальт є”. Я так розумію, що він був з такого регіону, де асфальту у селах немає,
– сміється він.
Мародерство, десятки тіл під завалами та масові поховання
У місті окупаційні війська масово почали грабувати жителів. Зокрема, будинки, з яких жителі Ізюму виїхали. Масово забирали й автомобілі.
Вибачте, але навіть жіночу білизну виносили,
– додає Віталій.
Наприкінці квітня людей почали залучати до розбору зруйнованих будинків. Уламками снарядів, цеглою та склом були завалені всі вулиці міста. Внаслідок обстрілів були знищені дві найкращі школи, лікарня та десятки багатоповерхівок. За словами Віталія, це виглядало дуже страшно.
Згодом росіяни почали набирати людей, які були готові за їжу розбирати ці будинки та все ж таки діставати з-під завалів тіла людей. В умовах, коли у багатьох родин не було нічого, – чоловіки погоджувалися.
Це не співпраця з Росією. Це, власне, було прибирання міста. І люди займалися тим, що діставали, завозили, і закопували трупи. Розбирали й завали. Тракторист, який розбирав завали у будинку, де знайшли 44 чи більше тіл – мав нервовий зрив. Він просто пішов додому, бо працювати не міг. Адже тіла пролежали у закритому приміщенні два місяці. Мій знайомий, який там працював, кожен день приходив додому п’яний. Це було психологічно дуже важко діставати тіла людей, дітей,
– каже він.
Росіяни використовували це у власній пропаганді, називаючи власні воєнні злочини “жертвами геноциду ЗСУ”. Віталій додав, що деяких людей змушували працювати, погрожуючи та застосовуючи до них насильство. До прикладу, він пригадав директора Водоканалу Ізюма, який залишився у місті. Спочатку він відмовився співпрацювати з окупантами. Однак, після того, як його дуже сильно побили – все ж таки примусили працювати.
Віталій каже, що знав про масові поховання, ще живучи в окупації. За його словами, про це говорили місцеві один одному. Тому психологічно він був готовий. Однак масштаби цих поховань його вразили після деокупації регіону.
Мені казали, що там 40 – 50 людей поховали. Але те, що понад 400 вбитих росіянами… Тут треба зразу сказати, що це переважно жертви бомбардувань, але це такі ж жертви російської агресії, тому що це саме Росія, не Україна. Тут є всі ознаки геноциду українського населення,
– наголосив він.
Додамо, що на кладовищі в Ізюмі на Харківщині правоохоронці закінчили ексгумацію тіл загиблих під час російської окупації. Знайшли понад 400 людей, серед них – діти. Окрім того, на території Харківщини, яка була в російській окупації, знайшли 18 місць, де росіяни катували українців. Зокрема у містах Куп’янськ, Ізюм, Балаклія, Вовчанськ, селах Козача Лопань, Шевченкове тощо.
