Ольга Гошовська
8 травня, 23 роки тому, в центрі Львова, на проспекті Тараса Шевченка, біля вхідних дверей до обласної прокуратури, Воронов та Калінін нанесли жорстокі, смертельні удари народному артистові України Ігореві Білозіру, внаслідок яких 28 травня він помер.
Ці удари були продовженням сценарію… Продовженням дивного і наче незрозумілого на перший погляд через свою публічність плану вбивства. Неспроста…
Почали бити ще на літньому майданчику кав’ярні “Цісарська кава”, що поруч із тим місцем на проспекті, де тепер пам’ятник Володимирові Івасюкові. Коротко, як це було. Два товариства. Різні. Одне, начебто, святкує Дєнь Побєди. З ними Дмитро Воронов, син заступника очільника міської поліції. Проживав неподалік. Часто бував у “Цісарській каві” – це була, так би мовити, “його” територія. Юрій Калінін – товариш Воронова, ще гітарист і кілька осіб… Співають. Голосно. Бо так їм хочеться. Звісно, російською. Звісно, “офіцери, офіцери, ваше сєрдце под пріцелом за россію…”, “давай за жизнь, давай, брат, до конца…” і подібні. Ну, “тіпа, нармальниє ж пєсні”.
Білозір, який моzкальською ніколи впродовж життя, навіть у совєтські часи, не писав і не співав, слухати російські пісні та ще й у публічному місці не хоче. Просить припинити спів. У відповідь – матюки, насмішки, принизливі вигуки…
Товариство, яке сидить за столиком разом з Ігорем, упівголосу наспівує його “Це не яблуні цвіт не май, це не пізній бузок, це, знай, в нашу зиму приблудив білий лебідь молодий…” на слова Богдана Стельмаха. (Зауважу, що сам Білозір НЕ співав, бо НІКОЛИ не співав у кав’ярні, співав на сцені і, бувало, вдома, сівши за рояль.) Ооо, це любітєлям пєсєн дуже не сподобалося: хохли, мовляв, як посміли?!
Компанія прихильників пісень про “честь” русскіх офіцеров та москальського шансону в нахабній формі вимагає в товариства Білозіра припинити співати, бо ці українські пісні, зокрема лірична “Перший сніг” їм (увага!) ЗАВАЖАЄ співати та слухати те, що вони хочуть. Журналіст Богдан Гнатовський встає і каже: “Тут народний артист України Ігор Білозір! Ми співаємо його пісню”.
Воронов раптом рвучко встає, прямує до Білозіра, зауважте, саме до Білозіра, підходить упритул, наносить удар, настільки сильний, що Ігор падає разом зі стільцем, на якому сидів. Чоловіки із-за двох столиків зриваються. Поки Ігор піднімається, між ними сварка, шарпанина…
Через якийсь час Білозір
підходить до Воронова і каже: “Я старший…, я тобі прощаю, але я тебе запам’ятав…” (ці слова Ігоря підтведив Воронов на судовому засіданні). І що останній? Зупиняється у своїй люті? Простягає руку? Ні. У відповідь звучить нахабний, цинічний, зверхній мат…
Минає час. Товариство Білозіра починає розходиться. А Воронов не позбавляє себе якоїсь дикої насолоди (а може то так треба?) і знову наносить Ігореві удар… Нащо?! За що?! Але і цього йому мало! Бо, як доказує чимало фактів, які описувати тут не буду, таки був чи визрівав чорний задум…
Білозір із Гнатовським ідуть проспектом в напрямку до вул. Фредра, де помешкання Ігоря. Додому залишаються лічені кроки, але не судилося вже більше додому прийти. І на роялі залишиться нотний аркуш з недописаною піснею… Вооронов і Калінін переймають їх якраз біля прокуратури. Воронов, офіцер, який професійно займався єдиноборством і знав прийоми, що є категорично заборонені, якщо мова не йде про захист власного життя чи про двобій із ворогом, наносить Білозірові прицільний, несамовитої сили удар в лоб, внаслідок якого Ігор, за свідченням Гнатовського, “повалився на тротуар, як сніп”. Але їм ще мало! Треба добивати! І знавісніло, люто (Боже, за що?!) – кулаками, ногами… Ті чорні сліди від підошов черевиків на білій сорочці ще й досі мені перед очима…
Повертаються через якийсь час до кав’ярні. Воронов замовляє 2 по 100. Каже: “Вже Білозір більше співати не буде!” (дослівно, зі свідчення працівниці кав’ярні в суді)…
Ігор помре 28 травня. Після 20 днів перебування в комі, впродовж яких ми з рідною сестрою Русланою Білозір відчайдушно боролися за його життя. Завдані ушкодження головного мозку були несумісні з життям….
А потім три роки три жінки – сестра Руслана Білозір, мама Марія Білозір і я, тоді Ольга Білозір, разом з адвокатом Михайлом Жолубаком, разом із нашим та Ігоря вірним другом, ватрівчанином Юрієм Кедринським Yuri Kedrynskyi, громадськими обвинувачами Іриною Калинець та Романом Іликом боролися за Ігоря Білозіра в судах… Тепер разом можемо написати про це книгу на кілька томів (ось і щойно Юрко дзвонить, щось мені нагадує, щось уточнює)… але… зараз писати більше мені важко… дякую за розуміння…
Ще лише одне. Для тих, хто каже, що це була побутова бійка. Згідно з першим вироком суду, Воронова і Калініна було засуджено за статтею “НАВМИСНЕ ВБИВСТВО”. Повірте, щоб винести ТАКИЙ вирок, потрібно було мати підстави. І вони були.
А ще дозволю собі нагадати тим, хто, коли ми з ініціатором Роман Андрусяк і Юрком Кедринським, і з десятками артистів, із сотнями і тисячами людей боролися за вулицю Білозіра (знову треба було боритися), тим, хто казав і писав, що я “створюю ілюзію всенародної любові до Білозіра”: люди, на його похорон, що став маніфестацією проти тотальної русифікації, прийшло понад 100 тисяч людей. Це не вигадка і не перебільшення. Є фото, є відео…
“Може далеко від дому
Крила зів’януть мої,
Згасне зоря, а потому
Змовкнуть навік солов’ї…” (сл. Богдан Стельмах, муз. Ігор Білозір)
Близько від дому обламували тобі крила. Не знали, що крил Пісні Твоєї не обламати!
