Перед проривом з району Дебальцевого військовий хірург «Смайл» Олександр Данилюк
здійснив неймовірну операцію у бліндажі
— Док, що зі мною, я помираю?
— У тебе поранення живота й внутрішня кровотеча, сам розумієш.
— То везіть у лікарню!
— Не вийде, ми в оточенні. Єдиний шанс — оперувати тут, в окопі. Що скажеш?
— Робіть що треба, я у ваших руках!
Лютий 2015-го. Дебальцеве. У бліндажі без наркозу, донорської крові, інструментів і спеціального обладнання, під світлом примітивного китайського ліхтарика тривала складна операція на печінці, шлунку й підшлунковій залозі. Під час обстрілів земля сипалася в імпровізовану операційну. Хірург розумів, що оперує живий труп і що шанси на успіх мінімальні. Та в пораненого Олександра Тарасюка були інші плани…
Стан пацієнта стабілізували тільки через чотири години. Живий! Його перші слова після того, як медик витягнув дихальну трубку: «Док, я все чув! Ти перебирав мої кишки! Я хотів тебе вбити!». Лікар сказав: «Поб’єш мене, якщо виберемося з цього пекла». Він випрямив спину, що нестерпно боліла, адже оперувати доводилося на колінах… Зволікати ніколи. Час прориватися. Попереду — запеклий бій. Насамкінець хірург попросив анестезіолога зробити фото на згадку. Поранений, якого лише кілька хвилин тому перевели на самостійне дихання, зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги — V.
Коли Сашко з лікарем Олександром Данилюком на позивний «Смайл», який подарував йому другий день народження, побачились через кілька місяців, вони не впізнали один одного. Це були вже зовсім інші люди. Сьогодні вони найкращі друзі. Найближчим часом збираються разом іти в гори, постійно спілкуються телефоном і зустрічаються. Олександр нещодавно повернувся з реабілітації в Угорщині, де оздоровлювався в межах проекту «Зігрій душу». І хоча життя перемогло, результати тієї операції й досі дивують поважних медиків, адже хірургічне втручання відбувалося з обмеженою анестезією.
— Більшу частину операції я був притомний, — згадує Олександр Тарасюк. — Хірург з асистентом розмовляли, проте ні поворухнутися, ні відповісти їм я не міг. Чую: «Подивися, чи він іще живий». А мене злість бере. Що за думки взагалі? Відчував, як мене перебирають усередині. Після тих відчуттів мене жодним стоматологом не злякаєш. Лікар усе коментував асистентові: «З печінкою розібралися. Перевіримо кишківник. Шлунок підлатали».
Це була остання операція перед проривом українських бійців. Прооперований пацієнт запитав у хірурга, що буде з ним далі.
Той відповів: «Тебе вивезуть до лікарні в Артемівськ (Бахмут. — Ред.). Якщо ні, то я тебе не залишу, я здамся в полон із тобою». Лікар уклав у праву кишеню штанів записку, в котрій написав, яку операцію зробив мені. Мене поклали в машину, і почався вихід наших військ із Дебальцевого. Під обстрілами ми прорвалися до Артемівська. Місцеві медики поставили мені крапельницю й швидкою відправили до Харкова. Вони запитували, у якій лікарні мене оперували. Ніхто не вірив, що складне хірургічне втручання здійснили просто в окопі. Адже навіть в умовах стерильної операційної не завжди вдається досягти таких результатів. «Смайл» зателефонував до харківської лікарні й сказав, що, можливо, є сенс переробити операцію. Проте медики запевнили фронтового хірурга, що все в нормі.
Звісно, складне поранення змінило звичний ритм життя Олександра. Досі заборонені великі фізичні навантаження, з війська комісували, а в тілі залишився осколок із Дебальцевого. Та чоловік не скаржиться, він просто радіє з того, що вижив.
— Коли запитують, як я все це витримав, відповідаю, що жодного разу не прощався з життям, адже воно прекрасне!
Одразу після повернення додому Олександр написав листа лікарю, який урятував його. Цей лист із банальними на перший погляд словами подяки за подарований шанс на життя висить на стіні в медика, а його копія — у батьків військового хірурга
